bitvazaurozay

На Дніпропетровщині священник ПЦУ зробив вимираюче село успішним

У Дніпропетровській області є Волоське: раніше — типове вимираюче село, тепер — приклад успішної децентралізації. 2016 року старостою став місцевий священник ПЦУ Андрій Пінчук. Він провів кілька реформ, і тепер село називають одним з найбільш технологічних в Україні, передає theБабель.

У приміщеннях храму, де служить Пінчук, стоять компʼютери, а в офіс старости місцеві жителі приходять безкоштовно займатися на тренажерах. Кореспондент видання відвідала Волоське і розповіла, як Церква стала двигуном реформ і чому місцеві називали священника “фашистом у рясі”.

Нижче частково публікуємо репортаж. З повною версією можна ознайомитись за посиланням.

Село Волоське розташоване за 20 кілометрів від Дніпра (міста) та простягається вздовж Дніпра (річки) так, що здається дуже великим, хоча в ньому мешкає менше двох тисяч осіб. Початок села — уже й центр, тут стоїть старий сільський клуб, де давно ніхто не збирається, перед ним — памʼятник волоському горіху, який встановили два роки тому. Поруч — найважливіша будівля села, “офіс старости”. Колишню сільраду так перейменували 2016 року, з реформою децентралізації.

Згідно з реформою, сільради можуть обʼєднуватися в територіальні громади (ОТГ). Волоське входить до Новоолександрівської ОТГ з центром в селі Новоолександрівка. Староста — помічник голови громади на місцях. Тоді старостою обрали місцевого священника Андрія Пінчука. Храм, в якому він досі служить, розташований за двісті метрів.

Будівлю офісу підтягнули під назву — зробили ремонт, полагодили дах. Внизу — полиця для буккросингу та тренажерний зал, на другому поверсі — робочий кабінет Пінчука. Сам староста, невисокий сивий чоловік у футболці та джинсах сидить за столом і розмовляє телефоном — за кілька днів Волоське відзначає 250-річчя, Пінчук домовляється про перекриття центральної дороги на час святкування і дає вказівки своїй помічниці.

За його спиною висить карта сміттєвих баків у чотирьох селах, які входять до Волоської сільської ради — Волоському, Ракшівці, Майорці і Червоному Садку. Їх поставили під час “сміттєвої” реформи, яку провели, коли Пінчук став старостою. У кутку висять ікона і рушник.

Від 2016 року Волоське — приклад успішної децентралізації. Пінчук називає її найважливішою реформою країни і шкодує, що децентралізацію почали так пізно. На місцевих та всеукраїнських сайтах про Волоське пишуть як про економічне диво — село із загниваючого перетворилося на успішне. Пінчук поправляє — скоріше, з депресивного, бо, починаючи з двотисячних, звідси регулярно виїжджали люди. Тепер тенденція змінюється — після того, як у селі зʼявилася вода і взагалі якісь перспективи, сюди переїздять навіть з Дніпра.

Реформи

“Коли мене обрали, була тільки одне прохання — зробіть щось із водою”, — розповідає Пінчук. З нею були проблеми ще від часів Радянського Союзу. Тут немає криниць, тому єдине джерело — водогін, який обслуговує і Дніпро, і Камʼянське (колишній Дніпродзержинськ). Труби були в поганому стані, аварії траплялися часто, воду перекривали для всіх. Вона зʼявлялася кілька разів за місяць на пару годин, решту часу жителі відстоювали річкову воду, топили сніг і лід.

Щоб вирішити проблему, потрібно було міняти всі основні магістралі. Частину грошей взяли в обласної ради, частину отримали у зарубіжних грантодавців, ще частину зібрали місцеві. Їхні гроші пішли на нові труби на кожній вулиці. З тими, хто не хотів здавати, Пінчук проводив особисті бесіди.

“Фашист у рясі”

Андрію Пінчуку 42 роки, у Волоському він живе і служить священником 13 років. Коли йому було шість років, його родина переїхала з Києва до Дніпра. Пінчук навчався у фізико-математичному класі, був одним з кращих учнів і мав вступати на радіофізичний факультет, куди його автоматом зарахували в 11 класі. Перед вступом Андрій прийшов до батьків і сказав, що хоче стати священником.

“Мій тато казав, що священники їдять дітей, він щиро вірив, що якщо підеш у храм, то тебе там батюшка зварить і зʼїсть”, — сміється Андрій.

Пінчук поїхав до Санкт-Петербурга, закінчив там духовну семінарію, звідки його направили служити у Волоське: “Коли я був школярем, ще навіть до храму не ходив, моїм батькам дали тут дачу. Коли я їздив [звідси] додому, мене місцеві колгоспники підвозили [до траси]. Хто б міг подумати тоді, що цей хлопчисько почне потім усіх від води відрізати”.

По приїзду Пінчук почав рятувати храм, який був у поганому стані — будівля завалювалася, протікав дах. Священник зробив ремонт і влаштував недільну школу. Зараз це головне дозвілля для сільських дітей — вони ходять на англійську, займаються малюванням і в компʼютерному гуртку.

Храм — не найпомітніша будівля села. Це звичайний сільський будинок, який виділяється лише невеликим куполом і хрестами на стінах. На задньому дворику стоять ліхтарі з верхівками у вигляді хрестів, є палісадник, навколо лавочки. До появи офісу старости це було єдине місце в селі, де був Wi-Fi. Сюди, мов до парку, приходили гуляти місцеві, тому хвіртка тут завжди відчинена.

Багато мешканців ходять до храму на недільну службу. Активні прихильники реформ — парафіяни, а сама церква — один з головних спонсорів фонду громади. Перші збори громади проходили в приміщенні церкви, а колишній староста храму тепер директор комунального підприємства. Одного разу Пінчук оштрафував свій храм за те, що на церковній території не знешкодили амброзію. На зборах парафіян він оголосив, що староста храму не простежив за цим, тому громада має заплатити штраф 1800 гривень.

2015 року через Волоське пройшов смерч — кілька вулиць залишилися без світла і газу. Церква і Пінчук допомагали потерпілим — після цього місцеві висунули його кандидатуру на посаду старости. А вже коли його обрали, то дехто підходив і дивувався: “Як це батюшка буде старостою?” Думали, що легко з ним порозуміються, але вже за кілька місяців називали Пінчука “фашистом у рясі”.

“Обіцяли розстріляти, били в машині скло, — перелічує Пінчук, із чим йому довелося зіткнутися, коли він розпочав реформи. — Була у нас одна хвора, прийшли до неї, у неї два врізання. На одному показує, що [витрачає лише] 10 літрів, а на іншому кубами краде воду. Вона спочатку стояла, матюкала нас. Потім почала проклинати, жбурляти землею в обличчя. Обхаркала мене всього. Ну стоїш, втираєшся, битися ж бо не можеш. Почали це [незаконне врізання] відрізати. А вона розводить кіз, то набрала у себе в сараї ціле відро козячої сечі й одягла мені це відро на голову. Вам смішно, а я дві доби мився”.

На питання, як він розмежовує обовʼязки старости і священника, відповідає, що з цим у нього не було проблем. Він не говорить про бога в робочий час і не вирішує сільські питання на сповідях. Зараз до цього вже звикли, як і до того, що Пінчук може розвернутися й піти геть, якщо це правило порушується. Хоча й досі його не називають “старостою”, частіше “батюшкою”. Але за три роки, що він працює старостою, йому довелося багато в чому змінити свідомість людей.

“Мені знадобився рік, напевно, щоб привчити комунальну бригаду відрізати своїх родичів від води [якщо вони не платять за воду]. Тому що “ну він же мій кум”. Я кажу: “Після роботи прийдіть до нього, випийте, закусіть салом. А зараз ви на роботі”. Проблема всього нашого суспільства — зробити так, щоб закон діяв незалежно від ставлення. У людей розуміння таке: “Ви нам зобовʼязані”. Потрібно, щоб люди привчилися до того, що не буває нічого задарма”.

Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.

Error

default userpic

Your IP address will be recorded 

When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.