6 січня 2019 р. Вселенський Патріарх Варфоломій та ієрархи Константинопольської Церкви співслужили з Київським Митрополитом Епіфанієм та ієрархами Української Церкви за Божественною Літургією. Весь чин і порядок співслужіння підкреслював, що це є служіння двох Предстоятелів автокефальних Помісних Церков. Тобто для самого Вселенського Патріарха факт автокефалії - 6 січня вже був доконаним, справжнім і таким, що вступив у дію.
І спільна Євхаристія, причастя Тіла і Крові Христових, були виявом цього.
Однак через те, що на публічній копії Томосу для України ще не було підписів членів Синоду - з‘явилися міркування, що «Томос ще не вступив у дію» (Томос як акт у Кодексі Патріархату був записаний і підписаний раніше, але грамота була виготовлена лише до 4 січня і тому члени Синоду її підписали сьогодні, 9 січня, коли зібралися на сесію).
Тож що важливіше - підписи чи Євхаристія? Що «зробило автокефалію дійсною?», якщо можна так висловитися.
Насправді це - не пусте питання і відповідь на нього стосується не лише даного випадку. Бо якщо сказати коротко, то «підписи» - це від закону, Євхаристія - від благодаті.
Тож питання стоїть глибше - Закон чи Благодать? Для мене є очевидним, що Закон є вторинним щодо Благодаті - як про це вчить і Писання.
Зрештою, Сам Господь Ісус Христос, як відомо, нічого не писав і не підписував.
(У Євангелії згадується лише один момент, коли Він щось писав пальцем на землі (Ін. 8:6). Цікаво, що цей момент якраз пов‘язаний з дискусією - треба виконати Закон і побити перелюбницю камінням, чи ні?)
Тож здається очевидним, що не підписами і грамотами, а саме спільною Євхаристією двох Предстоятелів було стверджено автокефальний статус Помісної Української Церкви. А грамоти і підписи, постанови і рішення - то лише «педагог» (дітоводитель, слуга-вихователь, який супроводжує дитину, порівняйте з Гал 3:24: "Тому закон був вихователем, який вiв нас до Христа, щоб нам виправдатися вiрою"), що привів до Христа у Євхаристії, Яким все було благодаттю стверджене.
