bitvazaurozay

Category:

ЗА КРОК ДО ОБ’ЄДНАВЧОГО СОБОРУ: ХТО З ЧИМ ПРИЙШОВ І ЩО МАЄМО ОТРИМАТИ

Позиції майбутніх учасників Об'єднавчого Собору поступово прояснюються. Але інтрига все ще тримається, і на Соборі ми очікуємо не тільки перемог, але й несподіванок. Не завадило б ще диво — з огляду на те, що в залі зберуться люди занадто різні і одночасно дуже однакові, щоб легко відкинути другорядне і домовитися по суті.

Диво на Собор закликатимуть вірні, які на поклик президента зберуться на молебень під стінами Софії. Крім прикликання небесного заступництва для Собору, вони виконуватимуть і цілком земну функцію — присутні всередині владики хоч і не відчуватимуть себе членами конклаву, «запечатаними» до виборів папи в закритому приміщенні, але не зможуть не думати про те, що на виході вони зіткнуться з людьми, які чекають від них конкретного результату — створення Церкви зі статутом і предстоятелем, який в Константинополі зможе отримати Томос про автокефалію. Натовп під вікнами часом непогано впливає на настрої всередині будівлі — ті, хто в серпні 91-го приймали Акт проголошення незалежності України, не дадуть збрехати.

Приводи для хвилювання є і в президента, для якого Собор повинен стати фіналом його особистої церковної партії, розпочатої в квітні — партії, якій він відвів чи не головну роль у своїй передвиборчій грі. Є про що хвилюватися владикам, які хочуть отримати максимум переваг з автокефалії. Є про що хвилюватися Фанару, якому виявилося важко не тільки з противниками автокефалії української Церкви — не менше проблем їм завдають її прихильники.

Є про що хвилюватися українським вірним. Які в більшості своїй недооцінюють те, що відбувається, бачачи в цьому лише «політику» (неважливо, державну чи церковну), і тому впевнені в тому, що на їхнє особисте духовне, церковно-парафіяльне життя це все не справить особливого ефекту. Така впевненість є і у віруючих МП, і у частини віруючих КП, впевнених в тому, що владики все одно «порішають», як їм вигідно — і це, по суті, тільки їх і стосується. А ми тут, у себе, як жили, так і далі жити будемо.

Але якщо Собор увінчається успіхом, це муситиме змінити церковне життя України в корені, з низу до верху. Змінити правила гри, змінити розуміння Церкви її членами будь-якого стану — від митрополита до мирянина. Змінити міру участі їх всіх у житті своєї Церкви і міру участі Церкви в життях кожного з них.

Про що б не думали владики та інші делегати, заходячи в ворота Софії Київської, — про фігуру предстоятеля, про розподіл крісел, про переваги тієї чи іншої партії, про деталі статуту — вийти звідти вони повинні саме з цим. З новою моделлю церковного життя для православних України.

Чи зможуть вони це зробити — побачимо, і вже скоро. А поки з’ясуємо, з чим же вони туди зайдуть.

УАПЦ

Найбільш чітка позиція в УАПЦ. У всякому разі, судячи з виступів Митрополита Макарія, жодних сюрпризів з цього боку чекати не варто. Священноначаліє УАПЦ підкоряється рішенням Вселенського Патріарха, як свого глави Церкви, і діятиме відповідно до його інструкцій — ось програма, озвучена предстоятелем УАПЦ. Єпископи не проводитимуть свій Собор — на це слід було би брати благословення Вселенського Патріарха, — але просто «зберуться і поговорять» напередодні Собору. Скоординуються, так би мовити. Митрополит Макарій стверджує, що ні сам не буде балотуватися, ні своїх єпископів висувати не буде. Швидше за все, 15 єпископів УАПЦ підтримають «грецькі» ініціативи — і щодо Статуту, і щодо способу проведення Собору, і щодо фігури предстоятеля, якщо у греків будуть з цього приводу якісь свої міркування.

Можна іронічно зауважити, що, мовляв, їм залишається? Голосів у них мало, харизми, яка могла б забезпечити перемогу навіть меншості, теж немає. Їм залишається тільки погоджуватися. Однак це ставлення до УАПЦ дещо штучне — завзятість, з якою ця маленька Церква відстоює свої кордони, заслуговує на увагу. Ніколи не варто нехтувати меншістю, якщо вона достатньо згуртована.

Звичайно, легенда про «пакети з грошима», якими московські агенти раз у раз «купують» цю завзятість — банальщина. Але навіть якщо в цих легендах є частка істини, слід пам'ятати, що легко купується тільки те, що і так готові продати. Небажання УАПЦ приєднуватися до проекту Патріарха Філарета (або до нього особисто) самими «пакетами грошей» не пояснити і не вичерпати.

До речі, про пакети. Якщо ми побачимо на Соборі в повному складі делегацію УАПЦ і її лояльність до проекту єдиної помісної Церкви, це буде непряме підтвердження того, що не все в цьому світі вирішують «пакети грошей». Думаю, за те, щоб зірвати Собор, пропонували не пакети, а мішки.

УПЦ КП

Хто вміє підтримати публіку «в Томосі» — це УПЦ КП. Коли, здавалося б, усе покотилося під гірку, перемога визирнула з-за обрію і поманила пальчиком, УПЦ КП зібралася на Синод і прийняла рішення, які мали ефект крижаного душу. Синод вніс ясність: УПЦ КП навіть не думала не те що саморозпускатися після жовтневих рішень Синоду Вселенського Патріархату, вона навіть не сприйняла серйозно той факт, що тепер Патріарх Варфоломій є главою української Церкви. Відносини з Фанаром для УПЦ КП, згідно з Синодом, — як і раніше «міжцерковні зв'язки», УПЦ КП, як і раніше в своїх рішеннях спирається на свій Статут, а не на вказівки з Фанара, і не потребує благословення для того, щоби скликати Синод або Собор.

Не знаю, що це було — запаморочення від успіхів, спроба «протаранити» ситуацію, з якою не зуміли впоратися більш тонкими методами чи просто невміння вести складну гру з гідним суперником, ще й за умов підвищеної медійної уваги. Але заяви Синоду — і за змістом, і за тоном — здалися недоречними не тільки «зовнішнім», а й частині «своїх». Цим рішенням владики дали зрозуміти, що не так уже й страждають від розколу і канонічного небуття — вони не визнають ні того, ні іншого, вони прожили з цим майже тридцять років і от, дивіться, непогано виглядають. І якщо вже Патріарх Варфоломій з ними зв'язався — а з ким же йому ще зв'язуватися? — доведеться зважати. Дитячий шантаж і дещиця звичного свавілля.

Втім, хід владик, які вирішили раптом насупитися і стати в позу на фінішній прямій, не оцінили навіть у їх власному фан-клубі. Не говорячи вже про всі інші зацікавлені сторони. Пішла обвальна реакція в українському медіапросторі. Не промовчали грецькі православні ЗМІ — що було явним натяком Києву на те, що на Фанарі помітили і належно оцінили. Та й Банкова, варто думати, зуміла висловити своє «захоплення» належним чином.

Як наслідок, прес-центр УПЦ КП поспішив заспокоїти і «своїх», і Банкову: всі владики будуть на Соборі, привезуть, як сказано, своїх мирян, священиків і ченців, всі налаштовані конструктивно, все-буде-добре. І фірмовий знак спікерів УПЦ КП — призначили винних за «роздмухування». Ні, цього разу це не «рука Москви» — оскільки обурення виходило, головним чином, від представників КП і людей, які дуже відверто підтримували КП протягом всієї «історії з Томосом». Тепер це «опоненти президента».

Висловлю два зауваження з цього приводу. Перше: звичка «призначати собі суперників» рано чи пізно призведе до того, що союзників не залишиться. Друге: в цій ситуації головним «опонентом президента» виявився Синод УПЦ КП. Тому поправка до першого пункту: в даному випадку ми маємо справу з досить незграбною спробою перекласти відповідальність за власні промахи на тих, хто їх помітив і розголосив.

Але що б не «пояснювала» прес-служба, рішення Синоду не можна просто відкинути — надто вже вони яскраві. І свідчать про те, що нас, як і раніше, можуть чекати сюрпризи. Навіть якщо у демонстративній поведінці синодалів, як і у нав'язливому рефрені Патріарха Філарета про те, що «був, є і буду патріархом», лише одна мета: наскільки можливо скоротити участь представників УПЦ МП в Соборі. Владики УПЦ МП настільки явно не сприймають особисто Патріарха Філарета, що спосіб тримати їх на відстані очевидний: чим більше Патріарха Філарета, тим менше УПЦ МП на Соборі.

І тоді весь виграш можна буде поділити тільки між тими, хто прийшов. А виграш наше «митрополітбюро», незалежно від конфесії, розуміє досить просто — крісла. Церква в уявленні більшості наших владик — головним чином, єпископська корпорація. Тому, мабуть, і участь мирян зі священиками здалася владикам УПЦ КП настільки недоречною: миряни чим менше знають, тим краще сплять. У сенсі, міцніше вірять.

Для тих, хто звик трактувати Церкву таким чином, все, що відбувається, може виявитися сповненим сюрпризів. Переважно неприємних. Так само, як будь-яка інша інтеграція із західними структурами, інтеграція з Вселенським Патріархатом, а там і з світовим православ'ям може (і буде) означати зміну правил гри і навіть більше — способу життя. Самого розуміння Церкви. Її «соборності», «помісності» та інших речей, які для нас за десятиліття мусування перетворилися просто на мовну фігуру. А до глибоких, сутнісних змін, може виявитися, український єпископат зовсім не готовий. Все, чого чекають від Томосу — зміни вивіски. А те, що за нею все може залишитися без змін — владик і так все влаштовує. І тому нам потрібно зараз дуже уважно стежити за єпископськими руками, щоб під виглядом наших «споконвічних традицій» в нову Церкву не проникло все те, що просто зручне для наших єпископів.

Нарешті, те, що публіку хвилює найбільше: особа предстоятеля. Схоже, всі погоджуються, що це буде хтось із УПЦ КП — подобається це Фанару чи ні. Але це, швидше за все, не буде Патріарх Філарет. Він, як відомо, «був, є і буде патріархом» — йому ставати знову всього лиш митрополитом? Він, швидше за все, погодиться на почесну відставку із збереженням звання. Та й вік, знаєте, підтискає. Вся інтрига — якщо вона взагалі буде — полягає в тому, чи вдасться Патріарху настояти на особі «своєї людини» — місцеблюстителя митрополита Єпіфанія — чи перемога попливе до якогось іншого єпископа УПЦ КП. Можливо, стійка позиція Патріарха, який наполягає на собі, — це спроба якнайвигідніше себе розміняти, поставивши на чолі української Церкви людину, з якою йому «комфортно». Цілковито не виключаю, що на Фанарі погодяться.

Митрополит Єпіфаній нічим не поступається іншим КП-шним владикам. І якщо доведеться вибирати серед них, то чому не він?

Ми звикли дещо перебільшувати роль особистості в історії. До цього підштовхує сама наша історія, в якій мало не всі прориви до світла відбуваються всупереч, а не завдяки, тільки зусиллями конкретних людей — героїв, ентузіастів, волонтерів. Але в нормальних умовах — а саме заради них і будується нова Церква — набагато більшу роль повинні відігравати структурні речі — правила гри, які й визначатимуть наш прогрес, наше просування до світла і наш успіх в ухиленні від темряви. Тому набагато важливіше, що там буде в Статуті ПЦвУ, ніж хто стане її главою. Навіть розподіл крісел, про який так переживають в єпископській корпорації, за нормальних умов не матиме такого великого значення, як вони, можливо, думають.

УПЦ МП

Найбільше невідоме в прийдешньому Соборі — УПЦ МП. Прийдуть чи ні? А скільки? А голосувати будуть? А самі чи за дорученнями? А якщо за дорученнями — хто їх побачить і як порахує? Чи їх теж засекретять — як текст угоди між Банковою і Фанаром? Чи їм зроблять витік — як зробили окремим главам Статуту? А кожне доручення — це один голос чи три? Чи миряни і священики УПЦ МП прибудуть без єпископів і самі за себе проголосують? Чи так не можна? Чи так якраз можна — тому на Фанарі і наполягають на помісному форматі? Оце був би номер! Скандал в квадраті — і з боку УПЦ КП, і з боку УПЦ МП. Але, за гамбурзьким рахунком, це було б справедливо — миряни і священики можуть не розділяти ні позицій свого священноначалія, ні його страхів. Вони можуть хотіти помісної автокефальної Церкви — вони таки не єпископи, у них немає корпоративних інтересів. То ж чому не дати їм проголосувати, якщо помісна Церква одна для всіх?

У те, що від УПЦ МП вдасться «відірвати» якусь істотну кількість єпископів — у всякому разі, для участі в Соборі — здається, ніхто не вірить. Можливо, в майбутньому. А поки вони все ще не вірять, що це «всерйоз», що «Порошенку вдасться». А залишитися біля розбитого корита — в разі, якщо не вдасться — ніхто не готовий. Включаючи записних «автокефалістів». Навіть СБУ-шні операції їх не переконали в тому, що президент цього разу тримає ситуацію під контролем. Можливо навіть навпаки — операції виявилися, м'яко кажучи, не блискучими, і більше посіяли сумніви в душах, ніж досягли якогось позитивного результату. Звичайно, зайнятися розслідуваннями сепаратистських настроїв в УПЦ МП потрібно було давно. Але в цьому випадку, слово «давно» — ключове. Тому що зараз це, скоріше, дискредитує процес.

Якщо тільки це не операції прикриття для тих владик і священиків МП, які все-таки збираються їхати на собор і бояться, що поки вони будуть там, у них почнуться проблеми в єпархіях. У цьому випадку кожна підтримка державних відомств не виявиться зайвою.

У всякому випадку, картинка для рос-ЗМІ вийшла зразкова. Гоніння, «стояння», без п'яти хвилин мучеництво — ось вони. Фігура Митрополита Онуфрія на цьому тлі набуває билинного масштабу. Телеграм-канал Церквач, наприклад, активно просуває образ митрополита Онуфрія, який «жорстко і ефективно опирається репресивному курсу президента Порошенка». На думку Церквача, це досвід «абсолютно винятковий» взагалі для сучасної Церкви і, тим більше, для Московського патріархату. Таким чином, у РПЦ може з'явитися новий герой, а у Патріарха Кирила новий виклик, серйозніший за єпископа Діомида. З «унікальним досвідом», але, головне, з грандіозною відданістю Москві. Стійкість Митрополита пов'язана з тим, що він визначився — і абсолютно чітко — з тим, перед ким він несе послух. І якщо в Москві сказали, що режим Порошенка репресивний, нелегітимний, «хунта» і т. п., що його слухатися не можна, значить, стійкий олов'яний солдатик русского міра Митрополит Онуфрій і сам слухатися не буде, і іншим не велить. Боюся розчарувати Церквача, але «істину», за яку Митрополит Онуфрій буде «стояти» до варикозу, визначає не він сам, орієнтуючись на Святе Письмо, а старший за званням, яким для владики Онуфрія є сто раз осміяний Церквачем Патріарх Кирил.

Втім, з позиції росіянина це нічого не змінює — йому дивно (і, можливо, надихаюче) бачити владику, який не поспішає зіграти симфонію з владою. Шкода, що митрополит Онуфрій не робить цього в Москві — там він мав би більше успіху у публіки. Для України цей його «досвід» зовсім не такий унікальний, як для Росії. І далеко не такий цінний.

Кого призначать «маргіналом»?

Обидві конфесії-опоненти — УПЦ КП і УПЦ МП — демонструють дивовижну сталість, яка погано співвідноситься зі зміненими умовами. Одні занадто звикли до герметичної вольниці життя в розколі, де правила кожен встановлює сам для себе і знаходить виправдання і пристановище в ідеологічній правильності своїх позицій — навіть якщо з церковної або християнської точки зору вони небездоганні. Інші зубами тримаються за «канонічність», навіть коли вона розходиться з християнством (не кажучи вже про здоровий глузд), і теж на цій «канонічності» навчилися непогано жити. Якщо одних можна звинуватити в тому, що вони «творці розколу», то інші стали ревними хранителями розколу.

І ні першим, ні другим не вдається запросто вийти з цієї по-своєму зручної ситуації — з порочного кола розколу, яким вони себе окреслили, як Хома Брут, і при цьому кожен упевнений, що саме він всередині, а той, другий — зовні. Не кожен з них зможе вийти. Не кожен захоче. Тому що за тридцять років можна не тільки звикнути, але і втягнутися, і почати отримувати задоволення, знайти вигоди від такого стану речей. І тим, й іншим правила, які склалися і працюють за межами їх домашніх чварів, можуть здатися далекими і незручними. Та й взагалі, зміни мало в кого викликають захоплення. Особливо в тому віці, коли пасує ставати владиками.

Зараз вони знову грають в абсолютно однакову гру. Вірніше, в одну на двох — як завжди. Одні обіцяють, що нічого, мовляв, у вас не вийде. Ця ваша ПЦвУ — фікція. Вас ніхто не визнає. Вашому Томосу — гріш ціна. Політична авантюра конкретно взятого політичного авантюриста, якого скоро скинуть. ПЦвУ зникне разом з ним. А ми триватимемо завжди.

Їм відповідають, що мовляв, це ви дим. Це від вас нічого не залишиться. Почнемо з назви — ми її у вас відберемо. «Митрополита Київського» у вас вже, вважай, немає. «УПЦ» — на черзі. Не хочете єпархіями — перейдете до нас парафіями. А ті, хто не перейде, маргіналізується, стиснеться, як шагренева шкіра, в крапку, яку на ландшафті й не помітиш. А якщо хто і політичний авантюрист — то це ваш Путін з вашим патріархом класу «люкс».

Загалом, звичайна для радянських людей гра з нульовою сумою — хто у кого що забере, хто «всіх вб'є — один залишиться». Немає навіть приблизного розуміння, навіть невиразного відчуття моменту. Моменту, справжня мета якого — щоб не було ні «вас», ні «нас». Щоби всі «стали одним». І якщо щось і має маргіналізуватися після Томосу, то це не попи — «московські» чи «розкольницькі» — не владики, не парафіяни, не церковні структури, до яких вони належать, і навіть не «керуючі центри», які їм подобаються чи не подобаються. Після Томосу повинен бути маргіналізований розкол. Ось істинна і гідна мета української автокефальної Церкви. Подолати розкол – якого б «кольору» він не був, хто б його не очолював і хто б його не зберігав. Розкол, який пролягає не кордонами — державним, єпархіальним чи навіть особистим. Він пролягає всередині кожного з нас. Прямо по наших душах — і це не фігуральний вислів. Ми повинні вилікувати себе від розколу. Тоді ми зможемо сказати, що це — перемога.

Катерина ЩОТКІНА

Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.

Error

default userpic

Your IP address will be recorded 

When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.