bitvazaurozay (bitvazaurozay) wrote,
bitvazaurozay
bitvazaurozay

Воцерковленість та депресія

Воцерковленість та депресія</a>
Епізодично я зустрічаю людей, на яких погано вплинуло церковне життя – розвинулися депресія, невпевненість у собі та інші стани, які заважають жити. Деякі люди через це взагалі пішли з Церкви. Сама я пережила колись зустріч з Богом і Його любов, моє переживання християнства було дуже радісним. Але після переходу у Православ’я воно стало значно похмурішим. Завдяки блогу психолога Гелени Савицької та ідеям когнітивної психотерапії пазл в мене раптово склався.

Гелена пише, що основа депресій, а також неврозів – це переживання трьох станів: безпомічності, нікчемності, безнадії. Когнітивно-поведінкова психотерапія, в свою чергу, говорить: емоційний стан будь-якої людини залежить насамперед від її думок, від того, як вона оцінює ситуацію та себе. І лікує когнітивна терапія когнітивні викривлення – неадекватні переконання, що призводять до депресій, панічних атак та інших розладів. А тепер слідкуйте за руками – я покажу, як саме ті переконання, яких людина набуває у Руській Православній Церкві, сприяють формуванню депресії.

Нікчемність


Кожен воцерковлений православний знає, що «усе  добре в нас треба приписувати не собі, а Богу». Якщо він читає ранішнє правило, це підкріплюється щоденними афірмаціями на ту саму тему: «яко николиже сотворих благоє пред Тобою» – це про те. Сюди ж улюблена тема свт. Ігнатія Брянчанинова, що всі наші добрі діла – вони насправді не добрі діла, тому що заражені страстями. Ось характерна цитата зі статті на сайті «Православие.ру»: «В людському серці знаходиться стільки усього лихого, що насправді потрібно зрозуміти, що кожен з нас безконечно поганий, ні на що не здалий, негідний називатися християнином, і на цьому треба в певному сенсі внутрішньо заспокоїтись». В результаті в людини, яка приймає все це всерйоз, формується стійке переконання, що вона не може зробити нічого доброго – тобто є абсолютно нікчемною. А якщо вона думає по-іншому, то це гординя.

У мене був в ранній період воцерковлення сумний епізод. Я влаштувалася працювати – роздавати листівки – і в якийсь момент подумала, що в мене добре виходить. І від цієї думки мені стало радісно. Й одразу ж я подумала про те, що я повинна приписати це не собі, а Богу, сама я не можу навіть листовки роздавати добре – і одразу ж настрій мій помітно впав. До речі, в той період в мене була найчорніша депресія, радість взагалі була  дуже нечастою гостею в моєму житті. І цю гостю за допомогою відповідних переконань я гнала поганою мітлою.

Схожу історію описує Наталія Холмогорова. Вона здала кров для дівчинки, хворої на лейкоз. Дівчинка одужала. «Я була щаслива. Коли Катина мама  зі сльозами мені  дякувала – я почувала себе просто на сьомому небі. Ми перемогли! Ми змусили смерть відступити! І в цьому є й моя заслуга! Так, я сама, власноруч, змінила долю цієї родини – принаймні брала в тому участь. На них звалилося страшне лихо – а тепер усе позаду, біда минула, вони починають нове життя, і це зробила я!! Так я раділа… рівно доти, поки не втямила, що впадаю у найстрашніший з гріхів – гординю. Бо пишаюся своїм добрим ділом, з насолодою приймаю вдячність та похвали, та ще й приписую собі якісь заслуги у цій справі, коли добре відомо, що ніяких заслуг в людини не буває. А зцілювати, помагати і спасати може один лиш Бог. Все це жахливо. У всьому цьому треба каятися, каятися, каятися.
На тому моя радість і скінчилася».


Отже, у сучасному руському православ’ї людині всіляко даються приписи думати про себе як про нікуди не годящу і ні на що добре не здатну. Якщо людина дійсно починає так про себе думати – в неї виникає почуття нікчемності. Яке є першим кроком до депресії.


Чи є думка про себе як про нікчемну людину обов’язковою для християнина? Я б не сказала. Так, наприклад, авва Дорофей радить фіксувати щоденно свій прогрес у боротьбі зі страстю. Притчу про митаря й фарисея він тлумачить у тому дусі, що фарисей згрішив не перераховуванням своїх заслуг (сюрприз!), бо в цьому він не збрехав, а тим, що зневажив митаря. Притча про таланти не залишає ніяких сумнівів у тому, що від нас багато залежить і що думка про нашу нікчемність може зіграти з нами скоріше злий жарт. Та й богословська ідея синергії у ділі спасіння теж про це. Але мейнстрімом у російському православ’ї є інше.


Безнадія


«Тримай розум в пеклі і не впадай у відчай»; «усі спасуться, один я загину»; «Антоній, ти нас переміг» – «Ще ні», – саме таких переконань пропонується дотримуватись будь-якому православному. Переконань, що особисто він загине й горітиме в пеклі. І це правильно та благочестиво – думати саме так. Ні, можна паралельно сподіватися на милість Божу, але концентруватись пропонується саме на тому, що загинеш. (Звертаю увагу на цікавий момент – тут раптово виявляється, що діла таки мають значення. Але знову-таки, винятково в негативному сенсі.) Тому досить багато хто з православних тут і там розмірковують про те, що вони потраплять у пекло. Ідея, що можна потрапити до раю і що саме до цього варто прагнути, абсолютно непопулярна. Втім, нікчемна людина (див. пункт перший) все одно не має необхідних якостей, щоб прагнути до раю. Окремо, але в цьому ж руслі існують злобні нападки на протестантську «єресь» упевненості в спасінні. Між тим як «упевненість в спасінні» – це, за великим рахунком, культивація тієї самої надії, яка й слугує в результаті спонукальним мотивом для християнського життя.


Звичайно, лунають і в сучасному російському православ’ї голоси проти такого мейнстріму. Це, наприклад, книга Сергія Худієва про впевненість у спасінні. Власне кажучи, якщо читати апостола Павла, то легко помітити, що він мислить цілком інакше. Наприклад, так: «Подвигом добрим я змагався, свiй бiг закiнчив, вiру зберiг; а тепер готується менi вiнець правди, який дасть менi Господь, праведний Суддя, в той день; i не тiльки менi, але i всiм, що полюбили явлення Його» (2 Тим. 4;7,8). Шкода, що читати апостола Павла в нас не дуже прийнято.


Безпомічність


«Терпи». «Молися». «Смирися». «Прости». Саме це найімовірніше почує людина, розповівши про будь-які тяжкі обставини і стосунки. За усіма цими чотирма дієсловами стоїть послання: «зробити для зміни ситуації нічого не можна». Якщо ти намагаєшся щось зробити – заперечуєш, наприклад, проти чогось – ти поганий, не смиренний християнин.


«Терпи» = «нічого не можна зробити, тільки терпіти. Це християнський шлях». «Смирися» – те саме, тільки ще й з натяком, що людині щось не подобається, бо в ній гординя. «Прости» – без коментарів. Говориться у відповідь на будь-яке невдоволення кимось, завдяки чому робиться винним сам невдоволений. «Молися» – ти нічого не можеш зробити, лише Бог.


В результаті з ситуації будь-якого конфлікту й неналежного поводження людина виносить, що ситуацію змінити неможливо – можна тільки терпіти, молитися, смирятися і прощати. А ще – що проблема у ній самій та в її неправильному настрої – див. пункт «нікчемність».


Відкинення волі теж належить сюди. Якщо людина намагається «відкинути свою волю», найчастіше це виливається у те, що вона починає пливти за течією і в усьому або тільки в словах духівника бачити «волю Божу», якій треба підкорятися. Сама вона виявляється безпомічною перед обставинами, не може нічого вирішити, не може нічого вчинити. Знову-таки, Христос в  Євангелії (Мф.18) пропонує цілком іншу модель поведінки. Та й апостол Павло зі своїм повідомленням, що він – римський громадянин, коли його зібралися бити палками, погано вписується у цю картину.


Хто винен?


Коли я опублікувала цей текст у Фейсбуці, коментатори розділилися майже повністю на два табори. Одні говорили: «Дякую, так, саме так зі мною все й було, тому я пішов з Церкви/довго лікувався у психотерапевта». Інші говорили: «Церква не винна, якщо у когось почалася депресія, це його особисті проблеми – він щось не так зрозумів, не тих послухав, не знайшов нормальну парафію». Я не сперечатимусь, що є люди, в яких більше шансів підхопити в Церкві депресію. Як правило, це або люди, яким подібні три установки прищеплювали в сім’ї, або люди, які ставляться до віри дуже серйозно. Людина, яка щиро спробує постійно «тримати розум у пеклі», має більше шансів впасти у депресію, ніж людина, яка лише ходить на служби, а в інший час живе своїм життям і про духовне життя не дуже й згадує.


Але не забуваймо про відповідальність іншої сторони також. Святе Письмо говорить: «лихі товариства псують добрi звичаї» (1Кор. 15,33). Взагалі для Святого Письма, на відміну від сучасної поп-психології, очевидно, що людина існує в суспільстві і суспільство впливає на людину, як і людина на суспільство. Втім, ідея про те, що «ми приходимо у Церкву не до людей, а до Бога» – це ще одна нездорова й хибна ідея, яка постійно звучить у конфліктних ситуаціях. Про це я напишу іншим разом.


Одначе я не маю на меті говорити про якихось недобрих людей, які доводять інших до божевілля. І тим більше, я не «звинувачую святу Церкву». Зрештою, зробити нас не сповна розуму вигідно лише бісам, домовимося вважати винними їх. Моя мета – звернути увагу на нездорові та хибні способи мислення, які, на жаль, насаджуються в Церкві під виглядом Православ’я. Я впевнена, що кожен, хто мислить у такому руслі і вчить цього інших, щиро вважає, що саме так і треба думати православним. Можливо, сам він думати по-іншому не вміє. Але цей спосіб мислення – шкідливий, призводить до депресії та неврозів. Як йому протистояти й чи можна бути християнином і мислити по-іншому, поговоримо наступного разу.

Тетяна Зайцева


Tags: мнение, религия
Subscribe

Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments