bitvazaurozay

Україна й «російський ведмідь»: міфи та цифри

Прочитав статтю пана В. Лєсного «Деколонізація» душі» («День» №6 від 21.01.06) і хотів би висловити свої міркування щодо «холопства української душі», але як людина військова хочу на це питання подивитися з точки зору цифр та військового потенціалу.

Україно-російські взаємини як стосунки двох суб’єктів міжнародного права тривають уже 352 роки, і весь цей час Росія всіляко намагалася вести, вела і веде надалі свою співбесіду з Україною виключно з позиції величі, сили, зверхності, зневаги, а подекуди навіть звичайної невихованості. Проте не слід у цьому звинувачувати лише самих росіян, бо таку їхню поведінку виплекала й випестувала сама Україна: своєю поступливістю, своєю боязливістю, своєю принизливою покірністю, а зрештою, відсутністю елементарного почуття самоповаги.

Річ у тім, що на початковому етапі формування обопільних відносин росіяни не поводилися так, як зараз: вони були не лише непевні свого домінантного становища щодо українців, а й навіть із легкістю готові були увірувати в протилежне. Яскравим доводом цього є опис атмосфери, яка панувала у Москві після славетної перемоги над нею української зброї та політики 29 червня 1659 року під Конотопом, що надав видатний російський історик С.М. Соловйов, якого дуже важко запідозрити в українському націоналізмі та перекручуванні історії: «Никогда после того царь московский не был уже в состоянии вывести в поле такого сильного ополчения. В печальном платье вышел Алексей Михайлович к народу, и ужас напал на Москву… и шел слух, что государь уезжает за Волгу, за Ярославль».

Як же шкода, що українці, замість того щоб у питанні «Україна—Росія» з перших кроків раз і назавжди остаточно розставити всі крапки над «і» на свою користь, завдяки своїй власній недооцінці, власноруч надали росіянам домінацію у спільних взаєминах. Подальші, з часом все більші, понура поступливість із боку українців та зухвалість із боку росіян створили так званий міф про «російського ведмедя», який є домінантним у наших зносинах із північним сусідом і по сьогодні, і за яким, начебто, Росія, лише поворухнувшись, задушить Україну.

Проте чи дійсно справи йдуть саме так, чи може українців і надалі душить не міфічний звір, а банальна відсутність почуття власної гідності, що не дає їм змоги сміливо й гордо дивитися в очі співрозмовнику, а змушує їх втягувати голову в плечі лише при одному слові «Росія»?

Але не будемо заглиблюватися у філософсько-духовні аспекти державної могутності, не будемо також заглиблюватися й у питання морально-психологічного стану населення (річ у тім, що в разі україно-російського протистояння не лише для України може виникнути питання східно-південних регіонів, а й Росії доведеться згадати про українських заробітчан у Москві, Тюмені, не забуваймо також про Малиновий та Зелений Клин тощо). Адже ці критерії при їх оцінці містять у собі велику частку суб’єктивного. Тому спробуймо подивитися на інший аспект військового потенціалу країни, який є одним із вирішальних і головних у фізичному протистоянні суб’єктів міжнародної політики й який є суто абсолютним і об’єктивним, це — чисельні показники населення. Почнемо з Росії, як країни більшої. Чисельність її населення складає 145 924 900 чоловік, що є втричі більшим від населення України, але 31172900 росіян мешкає за Уралом, тобто в європейській частині проживає лише 114 752 000 чоловік, що дає коефіцієнт відношення до населення України 2,37. Щільність заселення східних районів Росії складає 2,4 чоловіки на 1 кв. км, щільність же заселення Китайської Народної Республіки, що є головним сусідом і суперником Російської Федерації на сході складає 130(!) чоловік на 1 кв. км. Між іншим, не слід забувати й про Японію, яка хоча й не має сухопутних кордонів з Росією, але знаходиться не так далеко від неї й має не лише щільність населення 336(!) чоловік на 1 кв. км, а й територіальні претензії до останньої. Тобто, у разі конфлікту на західних кордонах Росії залучення нею для його вирішення, населення східних районів країни є неприпустиме і вкрай небезпечне як для утримання східних рубежів Російської Федерації. Отже вести воєнні дії в європейській частині країни Росія може лише тим населенням, яке проживає там.

Яку ж картину в такому разі ми маємо у співвідношенні Україна—Росія, якщо припустити між ними фізичне протистояння?

Загальна практика ведення бойових дій визначає, що для проведення наступальних операцій необхідно мати співвідношення сил 1:3, а на ділянках прориву цей показник збільшується вдвічі. Як ми вже бачили, у співвідношенні загальної чисельності населення Росія такої переваги над Україною не має. Але чи може вона досягти необхідного співвідношення за рахунок концентрації сил на Україно-російському кордоні, що має довжину на сухопутній ділянці біля 1200 км? Спробуймо це оцінити.

Для визначення чисельного показника потенційної сили країни (концентрація людських ресурсів на кілометр кордону) візьмемо цифру, що дорівнює половині загальної кількості населення, як таку, що умовно складає чисельність чоловічого населення яке є головним джерелом мобілізаційних ресурсів.

Отже, середня концентрація сил на ділянках кордону європейської частини Росії (у довжину кордону не включено Російсько-білоруський та Російсько-казахстанський кордони тому, що Білорусь й Казахстан практично є сателітами Росії й загрози з їхнього боку для останньої немає ніякої) складає 9892,41 чоловіка на 1 кв. км, Україна ж може на Україно-російському кордоні, при залученні у цьому напрямку 2/3 умовних мобресурсів, концентрувати 13448,75 чоловіка на 1 кв. км. Тобто для ведення наступальних дій проти України Росії необхідно довести концентрацію сил зі свого боку до 40346,25 чоловік.

Тепер давайте подивимося, чи здатна вона зробити це чи ні.

На заході Росія межує з трьома членами НАТО (Норвегія — біля 100 км кордону, Естонія й Латвія — біля 200 км на кожну), крім того вона має тут бездонне джерело військового конфлікту, яке практично не можна виміряти жодними цифрами, — це Кавказ. Біля 1200 км Росія на заході поділяє з нейтральною Фінляндією.

Для утримання кордонів із цими країнами Росія змушена утримувати на даному напрямку сили, адекватні до сил даних країн, крім того напевно біля 1000 чоловік на 1 кв. км Росія має тримати для забезпечення біля 2000 км північного узбережжя. Тобто в цілому для цього їй необхідно біля 4,5 млн. людей. Отже решта умовних мобресурсів дає їй змогу отримати концентрацію сил на відтинку Україна—Кавказ у 22031,67 чоловік. Важко визначити скільки сил Росії необхідно для утримання стабілізації на Кавказі, а особливо скільки їх було б необхідно в разі фізичного протистояння з Україною, але напевно це буде не менше середнього показника, тобто для утримання Кавказу Росії знадобиться біля 13720000 людей. Таким чином проти України Росія може сконцентрувати 32630 чоловік на 1 км кордону. Як бачимо, цей показник на 8 000 менший, від необхідного для ведення наступальних дій проти України.

До того ж, навряд чи Росія змогла б спокійно концентрувати всі свої сили проти України, залишивши при цьому поза увагою решту ділянок кордону. До речі, й Україна, виходячи з того, що у нас на заході не має ворогів, може на ділянку Україно-російського кордону кинуту не 2/3, а 3/4 сил і в такий спосіб досягти концентрації сил на 1 км кордону у 15517,79 чоловік, що змусило б Росію для ведення наступальних дій збільшити власну концентрацію сил до 46553,37 чоловік. А як ми вже бачили, навіть концентрація сил у 32630 чоловік на 1 км кордону для Росії вже є такою, що межує з напруженням.

Звичайно, наведені цифри, що стосуються оцінки сил, які Росія має утримувати на тих чи інших ділянках кордону, певною мірою можна заперечити, і відповідно до цього може дещо збільшитися чисельний показник сил, які вона може концентрувати проти України. Але безперечним залишається те, що ведення Росією наступальних дій проти України практично є неможливим, тому що вимагатиме від неї колосального напруження людських ресурсів і зосередження майже всіх їх виключно на українській проблемі (для чого треба покинути в той час безліч інших, що постійно душать її).

Отже, що ми маємо?

А маємо ми те, що міф про «російського ведмедя» для України є лише міфом. Росія для ведення безперешкодних наступальних дій проти України просто не має достатніх людських ресурсів (ядерну зброю тут не будемо брати до уваги, тому що вона вважається зброєю стримування, тобто оборонною). У той час як Україна, до речі, без надзвичайного напруження, може навіть самостійно протистояти Росії, їй для цього лише необхідно навчити військовій справі ті тисячі мобресурсів, які вона здатна виставити на своїх кордонах.

І який сором українцям, які жахаються лише самої згадки про Росію, тоді як можуть, розправивши плечі, рішуче відстоювати власні національні інтереси, а не принизливо поступатися ними. І це в той час, коли такі маленькі народи, як естонці та латиші, для яких «російський ведмідь» дійсно є не міфічним, а реальним звіром, і який дійсно, лише набравши повітря в легені, вже може їх розчавити (що дуже яскраво видно із наведених вище цифр), сміливо й рішуче відстоюють своє місце під сонцем у протистоянні з Росією й при цьому не тремтять, як зайці, перед її величчю.

Українці! Слід вже нам відкинути необґрунтовані жахи і врешті-решт побачити те, що ми повинні були побачити ще 350 років тому. Годі вже вести розмову з Росією з позиції неслухняного хлопчика, час уже усвідомити позицію рівного співрозмовника. Із рештою й Росії, з її буйними імперськими головами, слід реально подивитися на себе, і свою політику з Україною будувати не на засадах сили (щоб до безлічі проблем, які підточують її державний устрій, додати ще одну), а на засадах дружби, взаєморозуміння, поваги та добросусідства.

P.S. Щодо Конотопської битви, то в дусі розглянутої теми можна обговорити ще одне, надто дивне, якщо не сказати абсурдне, питання. 29 червня 1659 року — це гідна дата в історії української зброї, якщо не сказати — найбільш гідна. Вона по праву може відзначатися як день Збройних сил чи як День захисника Вітчизни. Проте чи не той же страх перед Росією «натхнув» українців ці свята відзначати 6 грудня (того дня, коли у 1240 році тумени Бату хана розбили Лядські ворота, увірвались до Києва і вщент спалили місто) та 23 лютого (це взагалі небачена ганьба тисячам полеглих за волю та незалежність Вітчизни), того дня, коли у 1918 році, так би мовити, народилася Червона армія, яка за місяць перед тим під Крутами жорстоко й безжально підняла на багнети юних захисників Вітчизни…

Олександр ЛЯШЕВ смт Десна, Чернігівська обл. 2006

Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.

Error

default userpic

Your IP address will be recorded 

When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.