bitvazaurozay

Три фальсифікатора історії Русі: Карамзін, Погодін, Шахматов

В. Тропінін. Портрет Н. Карамзіна. 1818 р.
Державність Московії веде свій родовід із Золотої Орди. І якщо на зорі Московської держави цей факт був буденністю, то в нові часи ця істина почала викликати щире невдоволення московства. Москва за будь-яку ціну намагалася обґрунтувати свою генезу від Давньої Русі.  Щоб зрозуміти ціну тим твердженням варто придивитися до тих, хто формував сучасну історичну доктрину Московії.Про діяння ката башкирського народу Татищева та грандіозну вигадку московської пропаганди про Ломоносова, розповідалося раніше. У цій статті мова піде про більш витончені спроби історичної фальсифікації, що відбулася у протягом ХІХ і на початку ХХ століття.

Карамзін

«И вымыслы нравятся, но для полного удовольствия должно обманывать себя и думать, что они истина».Карамзин Н. М. История Государства Российского.– М.: «Издательство АЛЬФА-КНИГА», 2008.  – С. 8.    Доктрина Ніколая Карамзіна, збереглася без значних змін аж до нашого часу. Аби не обтяжувати читача вигадками московського літератора, обмежимося головними історичними тезами, сформульованими Карамзіним, і зосередимо основну увагу на фактах його біографії, маловідомими загалу.  Карамзіну першим на Росії удалося  поєднати художню літературну форму з історичним матеріалом, що ґрунтувався на письмових першоджерелах. При цьому, брак історичних фактів та доказів, офіційний історик Московії, компенсував прийомами красного письменства.  Головні тези історичної концепції Карамзіна: творення державності Русі норманами (норманізм); твердження, що до Рюрика з товариством, слов’яни перебували в повному дикунстві; Хазарський каганат був таким же краєм дикунів; історія Москви (у Карамзіна – «Росії»), починається у Великому Новгороді та Наддніпрянщині ІХ століття.  Спростовування ідеї походження Москви з Києва, така ж «складна» справа, як спростування походження Венесуели (буквальний переклад : «маленька Венеція») з Венеції, чи циган (самоназва «роми») з давнього Риму (автентична назва «Roma»).  Щоб краще зрозуміти Карамзіна, звернемо увагу на деякі особливості його біографії. Його рід мав татарське коріння, про що свідчить прізвище: буквальний переклад з тюркських мов означає «Чорний пан (князь)».
 Він народився в одвічних тюркських землях: чи то в Оренбурзькій, чи в Казанській губерніях. Родина Карамзіна не відзначалася, скільки-небудь, значними статками. І попри це, майбутній перший історик Московії, зміг подорожувати тривалий час Європою, про що свідчить його твір «Письма русского путешественника».  Звідки взялися чималі гроші на подорож, у досить молодого, небагатого чоловіка? Відомо, що 1 січня 1784 року, у віці 17 років, він полишив державну службу у чині поручника, і виїхав на батьківщину – у Симбірськ.
 А вже у 1789 році він вирушає мандрувати Європою, не відомо за який кошт. Звідки взялися гроші у безробітного поручника 23 років, що не обтяжував себе підприємницькою діяльністю?  У  тому самому 1784 році Коля Карамзін вступив учнем у симбірську масонську ложу «Златой Венець».  Як усі масони, він присягнув, свято оберігати масонську таємницю, під загрозою смерті за її розголошення. Клятви своєї Карамзін дотримав – за все життя він не випустив ані пари з вуст про діяльність масонів, лише банальні визнання на кшталт:  «Я был обстоятельствами вовлечен в это общество в молодости моей».  Ложа «Златой Венець» була заснована в 1784 році її Великим майстром, членом ложі «Дружеского ученого общества» провідника московського масонства Ніколая Новікова,  Іваном Тургенєвим. Керував ложею безпосередньо симбірський віце-губернатор Голубцов.

Д. Левицький. Портрет Н. Новікова. 1797 р.  Симбірське братство уславилося побудовою храму Св. Іоанна Хрестителя, що призначався виключно для зборів місцевих масонів. Храм відзначався масонською символікою: череп і кістки, урна з витікаючою водою та інше. Цю споруду було зруйновано комуністами в 20-ті роки ХХ століття.  Іван Тургенєв звернув увагу на молодого Карамзіна, взяв його з собою до Москви, де познайомив з Новіковим. Останній вдало маніпулював людьми, переконуючи їх офірувати на «велику справу» величезні статки та зусилля.
 Наприклад, мільйонер Г. Походяшин пожертвував Новікову близько 1 млн. руб., і після арешту Новікова помер у злиднях.   Приблизно така ж доля спіткала й А. Кутузова, що після передачі Новікову величезних коштів помер голодною смертю у борговій в’язниці Берліна. Що вже казати про залучення до праці задля мети «братства» не таких заможних братчиків-масонів?  Масонерія облаштувалася на Москві, у будиночку в Кривоколінному провулку, чи то придбаному на пожертви, чи подарованому братству  І. Шварцем. Саме там оселився молодий Карамзін, з повним утриманням за рахунок масонства.  Там він прожив чотири роки, аж поки у 1789, начебто, полишив «Дружеское ученное общество» і відправився в мандри Європою. Походження коштів, на які здійснювалася подорож, майбутній історик «государства Российского» так і не зміг пояснити. Існує свідчення Ф. Глинки, що Карамзін визнавав, що «общество, отправившее меня за границу, выдало путевые деньги из расчету на каждый день на завтрак, обед и ужин» .  Погляди Карамзіна наприкінці XVIII століття були ліберальними, але вже на початку нового віку він стає щирим монархістом. Це не викличе подиву, якщо згадати яку винагороду почав отримувати приятель Новікова і Тургенєва, на службі в царя Олександра І.  31 жовтня 1803 року цар призначив Карамзіна придворним історіографом з окладом 2 тис. руб. на рік. До того часу Карамзін не оприлюднив жодної наукової праці з історії. Більше ніколи в історії Росії не існувало подібної посади. Як і чому йому вдалося посісти таке «хлібне» місце, лишається загадкою московської історії.  Відзначимо, що Карамзін отримував свої гроші за реальну працю. Перші томи його історії настільки сподобалися царю, що той запропонував історикові жити поруч із собою – у Царському селі. Натомість Карамзін ставився до Олександра без фанатизму, і вважав царя надто ліберальним.  Історія Карамзіна видавалася царським коштом, і викликала протилежні оцінки сучасників. Головним недоліком його твору, фахівці з історії, вважали надмірну літературність, що часто переважала над науковою складовою праці. Пушкін відверто говорив, що «История государства Российского» виконана на державне замовлення з метою пропаганди.«В его «Истории» изящность, простота  Доказывают нам, без всякого пристрастья,  Необходимость самовластья и прелести кнута». (О. Пушкін, епіграма на Карамзіна).  Павло Катенін в листі до Бахтіна від 09.01.1828 писав: «История его подлая и педантичная, а все прочие его сочинения жалкое детство; может быть, первого сказать нельзя, но второе должно сказать и доказать». (Катенин П. А. Письма П. А. Катенина к Н. И. Бахтину: материалы для истории русской литературы 20-х — 30-х годов XIX века. Спб., 1911).

Погодін

В. Перов. Портрет історика Міхаїла Петровича Погодіна, 1872 р.  Міхаїл Погодін, на відміну від Ніколая Карамзіна, розумів, що недостатньо оприлюднити напівхудожній текст, у якому бездоказово заявити, що Московія  є прямою спадкоємицею давньої Русі, зі столицею в Києві.  Навіть для лапотного читача необхідно було пояснити, як населення Московії, може бути спадкоємцемУкраїни-Русі, який може бути зв’язок між віддаленими географічними територіями, населеним зовсім різними етносами.  Задачу Погодіна спрощувало те, що в першу чергу адресатом його досліджень були люди, на кшталт Мітрофанушкі із п’єси Фонвізіна «Недоросль». Тобто «истинно русские люди», що щиро вважали, що «Этадверь прилагательна.  Потому что она приложена к своему месту. Вон у чулана шеста неделя дверь стоит еще не навешена: так та покамест существительна».  Саме для таких осіб «русского мира» і писав Погодін свої опуси.  У статті «Записка о древнем языке русском» (Известия Императорской академии наук… 1856 р.) Погодін доводив, що давні руські літописи не містять українських слів, отже в Києві жило інше плем’я, яке написало ці твори своєю мовою.  Звичайно, для доказів, відбиралися слова літописних джерел відсутні в українській мові. Більше того, Погодін стверджував. що українці не зможуть нічого уторопати з оригінальних літописних текстів, натомість для москвина це становитиме жодних проблем.  Не знаю як було в часи Погодіна, але знайомі мені сучасні прибічники «русского мира» просто пасують читати тексти написані московською мовою за правописом до 1917 року. Можливо ця обставина викликана низьким інтелектуальним рівнем московства, що оселилося на Донбасі.  Повернемося до теорій Погодіна. За його припущеннями Наддніпрянщину до монгольської навали населяли предки сучасного московства. Після Батиєвого походу, вони всі дружно взули лапті, взяли в руки посохи та попрямували  до річок Ока та Волга. На їх місце, з сивих Карпат, на береги Дніпра, прийшли мешканці гір.  Погодін називає їх малоросами. Мабуть тому, що вони не знали досягнень цивілізації – не плели лапті (постоли) і не грали на балалайках. Тих, хто опанував таємниці лаптєплетіння та тринькання на тюркських народних інструментах, Погодін вважав великими, тому звав «великоросами».  Жарти жартами, але перед істориком постала й інша проблема – тексти літописів ніяк не можна було віднести до московської ( за Погодіним – «великоросійської») говірки. В основі літописів – староболгарська мова. Погодін легко розв’язав і цю проблему – виявляється предки москвинів жили не тільки в Україні, але й на Балканах. Звісно до тих часів доки не взули лапті та не рушили дружньою ходою створювати Московську Русь.  Саме Погодіну належать поняття «Київська Русь» і «Московська Русь». Ці словосполучення створювалися зі спеціальною метою – вивести походження Московії із давньоруської держави. Насправді Росія має таке ж відношення до Русі, як гонорея до гонорару.

Між Росією та Руссю спільного приблизно стільки ж, скільки між гонореєю та гонораром  Твердження Міхаїла Погодіна не витримували критики навіть за даними тогочасної московської науки. Ще в 1820 році академік, філолог і засновник російського слов’янознавства Олександр Востоков, переконливо довів, що в основі літописних текстів лежить староболгарська мова. Отже, ніяких великоросів у македонській Солуні не було, і лишалося не зрозумілим – чому тоді вони в Києві говорили по-московськи, а писали літописи болгарською мовою?  Праці українських істориків: Михайла Максимовича, Володимира Антоновича, Миколи Костомарова, Михайла Грушевського, Агатангела Кримського та інших інтелектуалів довели повну абсурдність погодінської теорії.  Тим не менше, нащадки Мітрофанушки не могли вгамуватися.  У 80-х роках ХІХ століття вигадки Погодіна спробував обґрунтувати московський філолог О. Соболевський. З тим самим, невтішним для московства, результатом.  Московська імперіалістична доктрина потребувала нових, більш вірогідних теорій, ніж незграбні вигадки Міхаїла Погодіна.

Шахматов

 На початку ХХ століття, в Петербурзі жив чоловік, який щиро допомагав, чим міг, українській громаді. Він виступав проти обмежень для українського друкованого слова, брав участь, разом з Грушевським, Вовком, Кримським у випуску книг про український народ, допомагав Івану Франку та Андрею Шептицькому.  Алексій Шахматов, а мова йде саме про його, добре знав українську мову, і багато часу та зусиль присвятив вивченню її історії. Результатом цих студій стала теорія про існування спільної мови східних слов’ян. Єдиній мові поклала край навала Батия, через яку утворилися мови білорусів, українців та москвинів.

Алексій Шахматов  Попри те, що ця теорія суперечила як філологічним, так і історичним фактам, саме її і взяла на озброєння доктрина «русского мира». Саме нею обґрунтовується втручання у справи Білорусі та України, саме вона служить ідейною базою задля московської асиміляції українців і білорусів.  Слід віддати Шахматову належне – його розвідки містять багато тонких спостережень та переконливих аргументів. Мабуть саме тому, на відміну від концепції Погодіна, теорія Шахматова не втрачає на Росії своїх позицій уже понад століття.  І все ж наведених ним доказів виявилося недостатньо. Шахматов  добре розумів хисткість своєї доказової бази, тому постійно намагався її поновити та уточнити. І попри це, більшість тверджень шахматовської теорії біли спростовані ще в 20-30 роки ХХ століття (Шахматов помер у 1920 році). Українські вченні: Степан Смаль-Стоцький, Всеволод Ганцов, Євген Тимченко, Олена Курило показали, що концепція Шахматова має критичну кількість вразливих місць. В другій половині ХХ століття Юрій Шевельов довів повну абсурдність теорії Шахматова.  Лишається питання – як людина, що так прихильно ставилася до українців, заклала ідейні підвалини для знищення українства? Шахматов, на перший погляд, видається тим, що зараз зветься «не такой (тобто не імперський)  русский».  Як свідчить життя Алексія Шахматова, «не таким» він був, поки українці погоджувалися ходити в московському ярмі. Тобто, він вважав, що для «малоросів» слід зробити невеличку культурну автономію, щоб розрядити напруження в суспільстві. Схожу політику вели більшовики – дозволяли танцювати гопак і носити шаровари на урочистостях з нагоди відкриттях чергового з’їзду КПСС, навіть відкривали школи з українською мовою навчання, і в той же час, винищували всіх, хто не перетворювався на «совка» – носія ідеології Совдепу.  Коли прийшла доба перших визвольних змагань, Шахматов виступив за «единую-неделимую». Він рішуче висловився проти автономії України, бо це на його думку, завдавало шкоди життєвим інтересам великоросійської народності.  Шахматов заперечував не тільки будь-яку політичну автономію України, але й право на існування Центральної Ради та її Генерального секретаріату. Більше того, він вважав асиміляцію московством українців і білорусів справою корисною, що відповідала природному ходу історичного процесу.  Карамзін та Погодін були звичайними імперіалістами. Приклад «не такого русского» Шахматова доводить – «никогда мы не были братьями»! І ніколи не будемо. Бо «русский» – це носій імперської свідомості, у якого немає нічого спільного з нащадками вільних козаків та опришків.

Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.

Error

default userpic

Your IP address will be recorded 

When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.